Бенедисюк Ігор Михайлович,
здобувач права НАН України
В юридичній науці давно склалося розуміння того, що функції права являють головні напрями його впливу на суспільні відносини у тій чи іншій його сфері, галузі. Відповідно, характеристику права інтелектуальної власності як правового інституту цивільного права (хоча нині є думки про розгляд цього утворення як комплексної галузі чи підгалузі права) не можна давати без розгляду його функцій. У цьому випадку функції права інтелектуальної власності являтимуть головні напрями його впливу на відносини у сфері правової охорони й захисту прав інтелектуальної власності з метою впорядкування таких відносин. Вони відзначаються специфікою предмету і методу права інтелектуальної власності як правового утворення, а також завдань, поставлених перед ним.
У теорії права є різноманітні підходи щодо класифікації функцій права [1, 245; 5, 124]. Зокрема, їх поділяють на загально-спеціальні та спеціально-соціальні (поділяються на регулятивну та охоронну). Функції також поділяють на загальносоціальні (економічна, політична, виховна, комунікативна, екологічна, тощо) та спеціально-юридичні, регулятивно-динамічна, оціночна та охоронна функції.
Не зважаючи на суттєве місце у системі функцій права регулятивної функції, за допомогою якої встановлюються позитивні правила поведінки, відбувається організація суспільних відносин, координація соціальних взаємозв’язків, тощо, не можна забувати й про інші функції. Насамперед – охоронну, в широкому її розумінні. Адже охоронна функція права виступає як зумовлений соціальним призначенням напрям правового впливу, спрямований на охорону загальнозначущих, найбільш важливих економічних, політичних відносин, подолання явищ, сторонніх даному суспільству [2, 326]. Завданням охоронної функції права витупає здійснення впливу на суспільні відносини шляхом поступового витискування тих явищ, які є небажаними для суспільства. Метою цієї функції є охорона особистості й охорона суспільної безпеки. Вона реалізується за допомогою вста¬новлення заборон та негативних наслідків порушень, шляхів ви¬конання прийнятих щодо правопорушників рішень, тощо.
Охоронна функція полягає у тому, що за її допомогою визначаються заборони на вчинення протиправних діянь, встановлюються юридичні санкції за вчинення таких діянь, зазначені санкції безпосередньо застосовуються до осіб, які вчинили правопорушення. При цьому охоронний вплив права здійснюється як за допомогою спеціальних охоронних норм, так і норм регулятивних, що спрямовані на охорону суб’єктивних прав. Зрозуміло, що для сфери інтелектуальної власності охоронна функція права відіграє істотне значення. Разом із тим, у контексті інтелектуальної власності суттєве місце у правовому втіленні відіграють економічна, політична, компенсаційна, обмежувальна функції тощо.
Зазвичай, ми говоримо, що право – це загальна і необхідна форма свободи у суспільних відносинах людей, що це загальна справедливість. Але до цих сутнісних визначень права у процесі його так званої „позитівації”, його виразу у вигляді закону додається така риса, як владна загальнообов’язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон (позитивне право) у певний час і у певному соціальному просторі [1, 188]. Зазначена риса виступає однією з основних характеристик правового регулювання будь-яких суспільних відносин, у тому числі і у сфері інтелектуальної власності.
Право призначено для встановлення і підтримання єдиного порядку у суспільстві, то кожній нормі права притаманна якість загальнообов’язкового правила: правові норми обов’язкові для усіх, кого за своїм змістом безпосередньо або опосередковано стосуються приписи таких норм. Відповідно, норми права, на відміну від інших соціальних норм, встановлюються або санкціонуються, а також охороняються від порушення їх будь-ким державою, що здійснює контроль за дотриманням правових норм і у належних випадках – застосування передбачених законом заходів примусу за правопорушення. Саме на цьому наголошують у теорії права [1, 249; 2, 337].
Інтелектуальна власність, закріплена на рівні закону (тобто норм права), яка отримала відповідний юридичний режим, відповідний правовий статус (зокрема, внаслідок проведення певних санкціонованих державою реєстраційних процедур), обмежує використання результатів інтелектуальної власності. Саме це дає підстав обвинувачувати правові заборони чи дозволи, які використовуються у сфері інтелектуальної власності, в тому, що за їх допомогою стримується економічний та соціальний розвиток суспільства. Часто навіть говорять, що економічний та соціальний розвиток відбувається не завдяки, а всупереч системі інтелектуальної власності [3, 5-6]. Незважаючи на певну дискусійність цієї тези, тим не менше вона має під собою фактичне підґрунтя.
Відтак, коли мова йде про удосконалення національної системи інтелектуальної власності в широкому її розумінні – тобто в сукупності нормативно-правового масиву, режимів правової охорони, механізмів правового захисту прав інтелектуальної власності, використання усіх передбачених законодавством дозволів, дотримання заборон, тощо – вкрай важливим і водночас складним є дотримання паритету інтересів між власниками прав інтелектуальної власності та суспільством загалом. Окрім цього слід враховувати і необхідність дотримання національних інтересів у колі міжнародних вимог, що висуваються насамперед розвиненими країнами зі сталими економіками. До уваги слід брати й наявність приписів, уміщених в актах міжнародних організацій, навіть якщо такі приписи носять рекомендаційний характер. Адже все це загалом формує міжнародний імідж країни.
Аналізуючи проблеми захисту прав інтелектуальної власності в Україні, маємо виходити із такого. Право на результати творчої діяльності гарантується Конституцією України (ст. 54), регламентується Цивільним кодексом України (книга ІV) [4] та спеціальним законодавством, яке визначає правовий режим окремих об’єктів інтелектуальної власності (зокрема, Закони України „Про охорону право на промислові зразки”, „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, „Про авторське право і суміжні права” тощо). Немає сенсу повторювати загальновідомі дані щодо наявності значної кількості підзаконних нормативно-правових актів різних галузей законодавства, які у той чи інший спосіб урегульовують цю сферу суспільних відносин. У будь-якому разі вони всі вимагають досягнення такої якості, як системність.
Водночас права інтелектуальної власності не можна вважати виключною монополією цивільно-правового регулювання. Адже, відповідно до ст. 154 Господарського кодексу України, відносини, пов’язані з використанням у господарській діяльності і охороною прав інтелектуальної власності, регулюються Господарським кодексом й іншими законами [6]. До відносин, пов’язаних із використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом й іншими законами. Крім того, норми, розміщені в Господарському кодексі, носять приватноправовий характер і охоплюються предметом регулювання ГПК відповідно до ч. 1 ст. 1 ГК.
Аналіз суті відносин, що виникають у зв’язку зі створенням та обігом об’єктів інтелектуальної власності, як і аналіз положень ГК та ЦК у частині їх регулювання, дозволяє говорити про яскраво виражений цивілістичний характер таких відносини, про застосування методів правового регулювання, заснованих на диспозитивності, притаманних саме цивільному праву. Разом із тим, положення книги IV ЦК про право інтелектуальної власності далеко не повно охоплюють сферу правового регулювання інтелектуальної власності. Багато положень, що стосуються окремих сфер і видів діяльності (наприклад, діяльність організацій колективного управління авторськими і суміжними правами, процедура і порядок розгляду заявок, державна реєстрація прав на об’єкти інтелектуальної власності, процедура і санкції за порушення прав інтелектуальної власності тощо), є предметом регулювання спеціальних законів, що визначають статус окремих об’єктів інтелектуальної власності.
Говорячи про проблеми захисту прав інтелектуальної власності, вважаємо за необхідне звернути увагу на процесуальні аспекти. Адже теорією процесу доведено, що кожна форма захисту цивільних прав конструюється з урахуванням специфіки компетенції органу і покладених на нього завдань. Оскільки в теорії під процесуальною формою прийнято розуміти наперед встановлений порядок розгляду і рішення справ, господарсько-процесуальна форма є врегульованим нормами господарсько-процесуального законодавства порядком розгляду і рішення економічних суперечок і інших справ, віднесених до компетенції господарського суду.
Не викликає сумнівів той факт, що основною функцією будь-якого суду є здійснення правосуддя, решта функцій є похідними від основної. Зокрема, для господарських судів мета їх створення полягала в необхідності створити незалежний орган, який розглядає господарські суперечки, що виникають між юридичними особами, державними й іншими органами. Основним завданням господарського суду був визначений захист економічних прав і інтересів учасників господарських відносин, що охороняються законом, сприяння законності у цій сфері. Визначальною рисою господарських спорів і покладених на господарський суд завдань є те, що господарський суд при здійсненні функції захисту цивільних прав не може діяти інакше, ніж у формі, встановленій законом для його органів.
Разом із тим, слід враховувати те, що застосування права, узяте окремо, без урахування особливостей його форм, не відображає специфіки органів, обов’язком яких є захист цивільних прав. Відповідно, здійснюючи порівняльний аналіз суті органів суду загальної юрисдикції, господарського суду і адміністративного суду дозволяє стверджувати, що застосування права необхідно розглядати не ізольовано, а в органічній єдності з формами його застосування. Оскільки лише такий підхід до характеристики суті суду дозволяє встановити специфічні риси, що відрізняють всі вище перелічені види судів відносно застосування права, та визначити їх відмінності. При цьому, як засвідчує багаторічна практика, саме господарському судочинству відводиться провідна роль у забезпеченні захисту порушених прав інтелектуальної власності. Відтак визначення питань здійснення господарського судочинства у сфері інтелектуальної власності потребує ґрунтовних наукових досліджень.
Список використаних джерел:
1. Проблемы общей теории права и государства / Под общ. ред. В.С. Нерсесянца. – М.: Норма, 2008. – 832 с.
2. Теорія держави і права. Академічний курс / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. 2-ге вид. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 688 с.
3. Судариков С.А. Интеллектуальная собственность. – М.: Изд-во деловой и учебной литературы, 2007. – 800 с.
4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року N 435-IV // ВВР, 2003, NN 40-44, ст. 356. (зі змінами).
5. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. 3-е изд. – М.: Юриспруденция, 2000. – 376 с.
6. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року N 436-IV // ВВР, 2003, NN 18, 19-20, 21-22, ст. 144 (зі змінами).