Охорона прав на селекційні досягнення в Україні та ЄС: порівняльний аналіз

Полинько Інна Володимирівна

старший лаборант кафедри інтелектуальної

власності та цивільно-правових дисциплін

Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького

Актуальність порушеної у статті теми полягає в тому, що пріоритетною складовою інтеграції України до Європейського Союзу (далі ЄС) є адаптація законодавства України до законодавства ЄС. Механізм уніфікації законодавства України із законодавом ЄС визначений загальнодержавною програмою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, яка затверджена Законом України від 18 березня 2004 року N 1629-IV [1].

Поглиблення міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної власності на селекційні досягнення, зокрема, приєднання України до Конвенції УПОВ та вступ до Міжнародного союзу з охорони нових сортів рослин, інтеграція України до ЄС, а також зростання конкуренції на ринку вимагає вдосконалення законодавства України з питань правової охорони селекційних досягнень.

Незважаючи на те, що в Україні протягом останніх років розроблено розгалужену систему нормативно-правових актів у сфері правової охорони селекційних досягнень, сам механізм охорони сортів рослин має чимало недоліків, у зв’язку з чим потребує вдосконалення.

Науково-теоретичну основу статті стали праці таких вчених-цивілістів, як: О. Пічкур, О. Гончар, В. Курило, М. Пушкар, І. Жураковська, Д.Цюкало, О. Кравченко, О. Андрійко, М. Мильниченко, М. Роїк, О. Рудник та інших.

Емпіричну основу дослідження склала система нормативно-правових актів України у сфері правової охорони на селекційні досягнення, Конвенція УПОВ, Регламент № 2100/94.

Розглянемо положення Закону України „Про охорону прав на сорти рослин” [2] на відповідність їх нормам Конвенції УПОВ. Насамперед слід проаналізувати відповідність визначення у Законі поняття „автор сорту (селекціонер)” визначенню в Конвенції „селекціонер”. За Законом, селекціонером, який однозначно трактується як автор сорту, визнається людина, яка вивела або виявила сорт (у цій частині визначення співпадає з визначенням Конвенції), або ж тільки поліпшила відомий раніше сорт [2]. Згідно з Конвенцією, селекціонером може бути і роботодавець вищевказаної особи, і навіть правонаступник першої або другої із згаданих осіб, залежно від конкретного випадку [3]. Отже, Закон роботодавця особи, яка вивела або виявила сорт, селекціонером не визнає, тому що саме селекціонеру належить невід’ємне особисте немайнове право авторства, якого не може мати роботодавець [4, 3].

Статтею 15 Конвенції передбачено, що права власника сорту не поширюються на дії з сортом, що здійснюються в особистих некомерційних цілях, в експериментальних цілях і в цілях створення нових сортів [3]. Такі винятки встановлено частиною першою статті 47 Закону [2].

Стаття 17 Конвенції визначено, коли допускаються обмеження прав власника сорту з боку держави. Зокрема, зазначено, що Договірна сторона може обмежити вільне здійснення прав власника на сорт тільки внаслідок причин, зумовлених суспільними інтересами. Якщо внаслідок такого обмеження третій особі надається дозвіл на дії, які вимагають дозволу власника сорту, Договірна сторона має застосувати заходи для виплати власникові сорту справедливої винагороди [3]. Таке обмеження з боку держави встановлює і ст. 43 Закону, яка має назву „Примусова ліцензія на використання сорту” [2].

Наведений аналіз відповідності норм Закону України „Про охорону прав на сорти рослин” нормам Міжнародної конвенції з охорони прав на сорти рослин дає підстави зробити висновок, що національне законодавство у сфері охорони прав на сорти рослин на сьогодні вже достатньо гармонізоване із міжнародним законодавством у цій сфері [4, 7].

Система охорони прав на сорти рослин ЄС почала функціонувати з прийняттям Регламенту  № 2100/94 (далі – Регламент) від 27 липня 1994 р. Відповідно до пункту 1 статті 5 Регламенту, предметом охорони можуть бути сорти всіх ботанічних сортів та видів, а також гібриди родів та видів. Тобто не міститься критеріїв обмеження кола гібридів, які можуть підлягати охороні [5]. В українському законодавстві охорона може набуватися лише на гібрид першого покоління [2]. Таким чином, предмет охорони сорту рослин ЄС є значно ширшим і охоплює будь-які гібриди родів та видів. В зв’язку з цим пропонується змінити формулювання пункту 1 статті 11 Закону з „гібрид першого покоління” на „гібриди родів та видів”.

З метою визначення охороноздатності сорту, Бюро сортів рослин Спільноти проводить три види експертиз: формальну експертизу, експертизу по суті та технічну експертизу. Формальна експертиза зводиться до перевірки належної форми та обсягів поданої інформації, дотримання термінів подання заявки та у разі заяви про право пріоритету – дотримання вимог, необхідних для надання пріоритету, а також проводиться перевірка виконання вимог щодо сплати необхідних зборів. Експертиза по суті передбачає визначення предмету охорони, встановлення новизни, встановлення приналежності авторства, а також перевірку повноважень представника, що подає документи на реєстрацію. Технічна експертиза передбачає встановлення відповідності сорту критеріям вирізняльності, однорідності і стабільності [5].

Українське законодавство на відміну від положень Регламенту поєднує експертизу по суті та технічну експертизу в єдину процедуру під назвою кваліфікаційна експертиза. Тому вважаємо за доцільне привести у відповідність до Регламенту види експертиз та виокремити технічну експертизу з кваліфікаційної [6, 22].

З іншого боку, статтею 14 Закону передбачено перевірку сорту на придатність для поширення в Україні. Фахівцями пропонується вилучити таку перевірку на придатність з українського законодавства, як таку, що створює додатковий тягар для власників сорту порівняно із вимогами Регламенту. Введення такої перевірки в українське законодавство не є виправданим та, на думку фахівців, не несе користі  [7, 356].

Також не можна залишити поза увагою на перший погляд несуттєві, але помітні невідповідності. Зокрема, Регламент визначає, що присвоєння латинської назви стосується сорту, тоді як в українському законі мова йде про необхідність присвоєння як української, так і латинської назви ботанічному таксону [5]. Однак ботанічний таксон є найнижчою родовою ланкою, до якої належить відповідний сорт і така латинська назва вже існує і є загальновизнаною.

Право на сорт рослин виникає з моменту створення сорту. Проте правова охорона надається лише з моменту реєстрації. Відповідно до п. 2 ст. 13 Регламенту, дозволу власника сорту потребують такі дії: вирощування або відтворення (розведення) сорту, створення умов для розмноження, пропонування для продажу, продаж або інший вид комерційного розповсюдження, експортування за межі Спільноти та імпортування на територію Спільноти або зберігання сорту для цілей, перелічених вище [5]. Власник сорту може надавати дозвіл на вчинення вищевказаних дій щодо сорту за певних умов або обмежень.

Перелічені права власника сорту застосовуються до зібраного врожаю лише у випадку, якщо його було отримано в результаті несанкціонованого використання матеріалу, що охороняється, а також за умови, якщо власник має обґрунтовану можливість здійснювати свої права щодо складових сорту.

Загалом обсяг охорони сортів рослин, особливо в частині режиму права власності на сорт, встановлений законодавством України, відповідає рівню, передбаченому положеннями Регламенту. Однак Законом не передбачено  можливість поширення виключних прав власника сорту на врожай, який отримано в результаті несанкціоноваго використання матеріалу сорту. Також не визначено питання про те, чи можуть поширюватися виключні права власника сорту на продукцію, отриману в результаті використання сорту.

Таким чином, незважаючи на те, що протягом останніх років в Україні створено систему нормативно-правових актів у сфері правової охорони селекційних досягнень, сам правовий механізм охорони сортів рослин далекий до досконалості. Тому з метою покращення охорони прав на селекційні досягнення необхідно внести відповідні зміни та доповнення до законодавства України. Зокрема, слід звернути увагу на необхідність вилучення технічної експертизи з кваліфікаційної експертизи, також необхідно уніфікувати назви ботанічних таксонів.

Список використаних джерел:

1. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Закон України 18 березня 2004 року № 1629-IV Електронний ресурс. – режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua
2. Про охорону прав на сорти рослин: Закон України від 21.04.1993р. № 3116-ХІІ (в редакції від 17.01.2002р.). [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www. rada.gov.ua.
3. Міжнародна конвенція з охорони нових сортів рослин від 02.12.1961р. Електронний ресурс. – режим доступу:  http://zakon.nau.ua
4. Пічкур О.В. Проблемні питання охорони прав на сорти рослин – нетрадиційні об’єкти права інтелектуальної власності // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 2. – С. 3 – 9.
5. Council Regulation (EC) No 2100/94 of 27 July 1994 on Community plant variety rights // http://eur-lex.europa.eu / Notice.do?val =302956:cs&lang =en&list=335848:cs,318002:cs,312192:cs,312191:cs,302956:cs,&pos=5& page =1&nbl=5&pgs=10&hwords=&checktexte=checkbox&visu=#texte
6. Курило В., Пушкар М. До проблеми правової охорони сортів рослин в Україні // Інтелектуальна власність. – 2006. – № 1. – с. 20 – 25.
7. Право інтелектуальної власності Європейського Союзу та законодавство України / За ред. Ю.М. Капіци: кол. авторів: Ю.М. Капіца, С.К. Ступак, В.П. Воробйов та інші. – К.: Видавничий Дім „Слово”, 2006. – 1104 с.