Співвідношення понять „оприлюднення” та «опублікування»

Мацкевич Ольга Олександрівна,

Науковий співробітник та здобувач Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності Національної академії правових наук України

Законодавство України серед особистих немайнових прав автора передбачало право на обнародування (оприлюднення) (ч. 5 ст. 13 першої редакції Закону України „Про авторське право і суміжні права” (далі – Закон). Згодом з цього переліку таке право було вилучене. Чинна ж редакція Закону (ст. 1) містить лише формулювання: оприлюднення (розкриття публіці) твору – — здійснена за згодою автора чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав дія, що вперше робить твір доступним для публіки шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо. Проте Закон не наводить його ані серед переліку особистих немайнових, ані серед переліку виключних авторських прав.

Опублікування твору, фонограми, відеограми Закон визначає як випуск в обіг за згодою автора чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав виготовлених поліграфічними, електронними чи іншими способами примірників твору, фонограми, відеограми у кількості, здатній задовольнити, з урахуванням характеру твору, фонограми чи відеограми, розумні потреби публіки, шляхом їх продажу, здавання в майновий найм, побутового чи комерційного прокату, надання доступу до них через електронні системи інформації таким чином, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором або передачі права власності на них чи володіння ними іншими способами.

Отже, опублікування твору (фоно-, відеограми) передбачає наявність примірників (копій). В цифровому середовищі поняття примірника дещо видозмінилося через трансформацію власне форми вираження твору. Раніше при виготовленні примірників творів традиційними способами правоволодільці самі визначали кількість копій, які вони погоджуються зробити з оригіналу. Цифрова мережа робить можливим практично безкінечне копіювання одного й того ж твору. Крім того, у цифровому середовищі вперше оприлюднений твір вважається опублікованим, а отже ці дві правомочності збігаються.

Визначення термінів „опублікування” в Законі та в Цивільному кодексі України (далі – ЦК України) не є тотожними. Так, відповідно до ч. 1 ст. 442 ЦК України твір вважається опублікованим (випущеним у світ), якщо він будь-яким способом повідомлений невизначеному колу осіб, у тому числі виданий, публічно виконаний, публічно показаний, переданий по радіо чи телебаченню, відображений у загальнодоступних електронних системах інформації. В Законі під опублікуванням розуміють випуск в обіг (а не „в світ”, як у ЦК України) певної кількості примірників певним шляхом (продаж, прокат, надання доступу через електронні системи інформації). Про наявність примірників твору у відповідній статті ЦК України не йдеться.

Як справедливо зауважує О. Штефан, оприлюднення є більш широким поняттям, що охоплює за своїм змістом й опублікування твору. Вона звертає увагу на те, що у ст. 442 ЦК України терміни „опублікування” і „випуск у світ” вживаються як синоніми. Відповідно до п. 3.3. Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, під випуском у світ твору розуміється його видання з дозволу автора, незалежно від способів виготовлення екземплярів твору. О. Штефан доходить висновку, що випуском у світ не може бути публічний показ драматичного, музично-драматичного або кінематографічного твору, виконання музичного твору, публічна декламація літературного твору, передача по радіо чи телебаченню літературних або художніх творів, демонстрація творів мистецтва або творів архітектури. Відтак, п. 1 ст. 442 ЦК України суперечить п. 3.3. Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [1, 174].

Варто зазначити, що хоча законодавець не визначив правової природи права на оприлюднення, він передбачив, що, згідно з п. 4 ч. 3 ст. 15 Закону, правоволоділець має право дозволяти або забороняти будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення. Оприлюднення є дією, яка може виконуватися лише раз. Повторне оприлюднення означає, що публіці знову розкриють твір, який вже одного разу був розкритим. На нашу думку, у цьому пункті було б доцільніше використати термін „опублікування”.

В літературі [2–5] право на оприлюднення здебільшого відносять саме до моральних прав автора (зарубіжні джерела використовують поняття „випуск у світ»). Особистий характер права на оприлюднення, як зазначає Р. Денисова, виявляється в тому, що тільки автор може вирішити: 1) чи готовий твір для публічного розголошення, тобто вирішити питання про його кінцеву об’єктивну форму; 2) час, місце і спосіб, у який його твір буде доведений до невизначеного кола осіб [2, 159]. На противагу цьому, Р. Дюма зазначає, що спосіб випуску в світ може визначатися третьою особою (наприклад, власником газети), яка згодом спонукає автора до створення твору. Існують випадки, коли автор створює твір, призначений для випуску в світ певним способом, вибраним третьою особою, якщо автор є залежним від особи, яка здійснює цей випуск в світ [3, 193]. Проте встановити кінцеву готовність твору в змозі лише автор – у цьому, на наш погляд, і полягає основна відмінність права на оприлюднення від права на випуск у світ.

Б. Антимонов та К. Флейшиц свого часу також право на випуск в світ твору зароджували до особистих немайнових прав. Проте вони зазначали, що це право є правом на надання невизначеному колу осіб можливості ознайомитися з твором та ототожнювали його з правом на опублікування. „Воно включає в себе і правомочність робити висновок про зрілість твору, про його готовність до випуску в світ. Віддати або не віддавати свій твір на суд суспільства, вирішує автор” [4, 44–43].

Натомість О. Штефан відносить право на оприлюднення зараховує до майнових авторських прав [1, 173]. „Оприлюднення твору має велике практичне значення. Майнові права автора виникають з моменту створення твору, але реалізація цих прав пов’язана із оприлюдненням твору. Використати можна лише оприлюднений твір”, зазначає вона. Науковець пропонує внести зміни до ст. 441 ЦК України, зазначивши такий спосіб використання твору, як його оприлюднення.

За твердженням В.  та Р. Дроб’язко, автор реалізує своє право на оприлюднення твору при укладанні договору про перше використання неоприлюдненого твору [5, 183]. Наразі автор у змозі реалізувати це право без посередників – готовий твір можна легко викласти в мережу Інтернет самостійно. Твір навіть може створюватися в мережі, таким чином створення, оприлюднення та опублікування відбуватиметься одночасно. Крім цього, твір у мережі може бути незавершеним (наприклад, декілька авторів можуть писати твір один за одним).

О. Пастухов вважає, що варто володільцю авторських прав на твір розмістити його примірник в Інтернеті, як цей примірник може бути переданий користувачам Інтернету необмежену кількість разів… І в результаті кожної передачі твору створюється його примірник, водночас оригінал залишається у того, хто здійснює передачу [6, 78–80]. О. Штефан навпаки обстоює думку, що створюється не новий примірник твору, а його копія [1, 174]. В будь-якому випадку кількість таких передань правоволоділець не контролює.

На нашу думку, не можна погодитися з твердженням [7, 148], що строк дії майнових прав на оприлюднення твору такий самий, як і строк дії інших майнових прав інтелектуальної власності на твір. Твір може бути оприлюдненим після смерті автора і навіть після спливу всіх зазначених в законодавстві строків чинності майнових прав. Наприклад, приватні записи, дозвіл на оприлюднення яких, автор може передбачити у власному заповіті. Зокрема, відомий письменник Марк Твен заборонив публікувати майже 5000 сторінок його біографії раніше, ніж мине 100 років з дня його смерті [8].

Отже, „оприлюднення” та „опублікування” є різними авторськими правами, саме тому у відповідних законодавчих актах необхідно розмежувати ці поняття, а також закріпити право на оприлюднення серед особистих немайнових прав автора, як право автора вирішувати чи готовий твір до ознайомлення з ним інших осіб; і, звісно, узгодити між собою положення відповідних статей ЦК України та Закону.

Список використаних джерел:

1. Право інтелектуальної власності : акад. курс : підручник для студентів вищих навч. закладів / За ред. д.ю.н. Орлюк О. П., д.ю.н. Святоцького О. Д. – К. : ІнЮре, 2006. – 720 с.
2. Цивільний кодекс України : наук.-практ. коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). – Т. 6 : Право інтелектуальної власності / за ред. проф. І. В. Спасибо-Фатєєвої. – Серія „Коментарі та аналітика”. – Х. : ФО-П Лисяк Л. С., 2011. – 592 с.
3. Дюма Р. Литературная и художественная собственность : авторское право Франции / Р. Дюма ; пер. с фр. – 2-е изд. – М. : Междунар. отношения, 1993. – 384 с.
4. Антимонов Б. С. Авторское право / Б. С. Антимонов, Е. А. Флейшиц. – М. : Юридическая литература. – 1957. – 280 с.
5. Дроб’язко В. С. Право інтелектуальної власності : навч. посібник / В. С. Дроб’язко, Р. В. Дроб’язко. – К. : Юрінком Інтер, 2004. – 512 с.
6. Пастухов О. М. Авторське право у сфері функціонування всесвітньої інформаційної мережі Інтернет : дис… канд.. юрид. наук : спец. 12.00.03 / О. М. Пастухов – К., НПУ ім. Драгоманова, 2002. – 174 с.
7. Право інтелектуальної власності : наук.-практ. коментар до Цивільного кодексу України / за заг. ред. М. В. Паладія, Н. М. Мироненко, В. О. Жарова. – К. : Парламентське вид-во, 2006. – 432 с.
8. Полную автобиографию Марка Твена опубликуют спустя 100 лет [Электронный ресурс] – Режим доступа к ресурсу : http://www.liveinternet.ru/users/reini/post127199694.